Українська діаспора в Китаї складалася зі спільнот, що знаходилися в різних містах. Поки що можна говорити про 50-100 тис. українців у Китаї, включаючи тих, хто працював на Китайсько-Східній залізниці (КСЗ).

Українську мову можна було почути на вулицях інших китайських міст, утім найбільші українські спільноти розташувалися у містах Шанхай і Харбін. Зокрема, у Харбіні була українська церква, українське видавництво "Наклад Української видавничої спілки", клуб, школа та інші суспільні організації, виходила газета українською мовою "Маньчжурський вісник".

Японська окупація півночі Маньчжурії на початку 1930-х рр. майже повністю згорнула їхню діяльність. Японія в майбутньому планувала окупувати далекосхідні терени СРСР, проте Україна не становила для Японії жодного інтересу. Однак із початком окупації багато українських суспільних діячів вирішили виїхати до Шанхая.

Політичні розбіжності й песимізм відносно питання майбутньої незалежності України призводили до протистояння українців із російськими емігрантами. Водночас, дехто з українців охоче брав участь у діяльності російських громадських організацій. Так, колишні військові, учасники Першої світової, були членами Товариства Ветеранів Великої війни.

Релігійний аспект побуту визначався за типом приналежності до певних конфесій або юрисдикцій (Українська православна церква, Російська православна зарубіжна церква або Московська Патріархія). Відносини всередині православ'я, яке відіграло величезну позитивну роль у становленні українських спільнот у Китаї, Японії та Кореї, складалися непросто.

Українська діаспора будувалася на таких головних ознаках: мова, культура, суспільні формування та релігія. Беручи до уваги те, що українська мова стала не лише основою для спілкування українських емігрантів із Російської імперії, а й підґрунтям, яке об'єднувало більшість українських іммігрантів у країнах Далекого Сходу, було вирішено зупинитися на терміні саме "українська діаспора".

Існують свідоцтва, що перші спроби офіційного оформлення української спільноти в Шанхаї робилися ще на початку 1920-х років. Утім, боротьба за існування та пошуки хліба насущного відсунули її створення. Це вдалося зробити лише після приїзду з Харбіна українських діячів: у вересні 1932 р. за ініціативою І.І. Сокольського, Г.Ф.  Тоцького, Й.Й. Вонсовича та М.Т. Квашненка було засновано українську суспільну організацію "Українська громада". Установчі збори обрали управу, голову, секретаря та ревізійну комісію.

"Українська громада" в Шанхаї мала такі цілі: а) захист культурних і національних інтересів місцевих українців; б) збереження нормального соціально-культурного життя української спільноти; в) матеріальна та моральна підтримка співвітчизників у Східній Азії за допомогою українського друкованого слова.

Діячі "Громади" потрапили до Китаю через різні обставини. Найстарішим із них був виходець із Західної України Йосип Йосипович Вонсович, який народився 10 жовтня 1867 року. Він закінчив реальне училище з хіміко-технічним класом у Кременчуці, до революції завідував торговельно-довідковим бюро в головному управлінні КСЗ у Петрограді. Водночас він брав участь у видавництві щомісячного журналу "Вісник Російсько-японського товариства", будучи одним із організаторів цього товариства та добре володіючи японською мовою.

Захоплення Сходом спонукало переїхати до Харбіна, де Вонсович у 1907 р. став секретарем Біржового комітету. Пізніше він повернувся у Петербург, утім громадянська війна змусила його знову вирушити до Харбіна, де опинився у вересні 1921 року. Навіть коли його дружина вирішила переїхати до сина до Лос-Анджелеса[4], Вонсович залишився в Китаї: йому здавалося, що радянська система ось-ось впаде і можна буде повернутися в Україну. До січня 1930 р. він працював на відповідальній посаді комерційного агента правління КСЗ, аж доки не був звільнений за відмову прийняти радянський паспорт. Довгий час Й.Й. Вонсович залишався без роботи й заробляв літературною працею: він був талановитою людиною, часто друкував статті в газетах, писав вірші та видав у Китаї дві поетичні збірки.

Багато для організації української спільноти зробив уродженець Полтави Гаврило Федорович Тоцький, про якого відомо лиш те, що він народився 23 березня 1902 р. і в 1929 р. закінчив юридичне відділення юридичного факультету в Харбіні. Майже немає відомостей про Микиту Трохимовича Квашненка, уродженця Києва (14 вересня 1891  р.), учасника громадянської війни. Живучи в Харбіні, він заповзято працював в Українському клубі.

Відомим суспільним діячем був голова Українського емігрантського комітету в Харбіні, а пізніше в Шанхаї японознавець Борис Іванович Воблий. Він народився 2 серпня 1883 р. в Костянтинівському повіті Полтавської губернії. Після закінчення в 1904 р. Полтавської духовної семінарії став псаломником Свято-Миколаївської церкви на станції "Прикордонна" (до 1907 р.). Проживаючи поблизу російсько-китайського кордону, Борис Воблий захопився східними мовами, що зумовило вступ на японсько-китайське відділення Східного інституту у Владивостоці. Після закінчення інституту в 1908 р. Воблий працював перекладачем на Сахаліні та в Амурській області, а потім, переїхавши до Харбіна, працював співробітником управління КСЗ. Він вступив до відомого своїми публікаціями Товариства російських орієнталістів і залишив помітний слід у сходознавстві. Разом із українськими однодумцями Воблий намагався заохотити співвітчизників, особливо молоде покоління, до вивчення Китаю. З цієї причини почав викладати українцям китайську та японську, а китайцям - російську мову.

Просвітницькій діяльності завадила Перша світова війна. Узявши участь у бойових діях, Б.І. Воблий вирішив повернутися на Далекий Схід. Уряд Колчака призначив його дипломатичним консульським представником у японському порту Цуруга, де він водночас викладав японцям російську мову. Після перебування в Японії Воблий недовго мешкав у Харбіні, але пізніше поїхав до Шанхая, де проявив свій талант громадського діяча. Розуміючи, яке велике значення для згуртування українців має друковане слово, він запропонував І.В. Світу видавати українською мовою націоналістичну газету "The Call of Ukraine" ("Поклик України").

Іван Васильович Світ народився 27 квітня 1897 р. у Харківській губернії. У 1913 р. закінчив Куп'янську школу, а в 1915 р. - Харківську семінарію. Навчався на математичному факультеті Харківського університету. Після участі в Першій світовій та громадянській війнах Світ опинився у Владивостоці, де у 1918-1922 рр. працював журналістом, зокрема, редагував популярний журнал "Восход". Владивосток він залишив разом із останніми білими загонами, вирушивши до Харбіна, де продовжив журналістську діяльність - дописував у газету "Ґун-Бао" тощо, редагував україномовний тижневик "Маньчжурський вісник". Ця робота давала вельми скромний прибуток, тож протягом деякого часу Світ працював на Південно-Маньчжурській залізниці (ПМЗ), водночас видавши декілька робіт на політичну та економічну тематику. Не забув він і про українців. Пізніше захопився філателією й у 1922-1941 рр. працював, продаючи поштові марки. Іван Світ 22 червня 1941 р. оселився в Шанхаї й відкрив там філателістичну крамницю.

Б.І. Воблий та І.В. Світ залучили до роботи в українській газеті Сергія Івановича Васильєва. Той народився 2 листопада 1905 р. у Шепетівці. Оселившись у 1937 р. в Шанхаї, Васильєв працював охоронцем, був заступником голови Української емігрантської організації.

Фінансові й організаційні питання щодо видання газети лягли на плечі її формального власника − Михайла Олександровича Милка. Він народився 12 жовтня 1903 р. у Харбіні, закінчив 2-гу Харбінську комерційну школу. Пізніше, поїхавши в Європу для здобуття освіти, Милко навчався у Празі, Берліні та інших містах, набувши тісних зв'язків із українськими емігрантськими колами у Старому Світі. До Харбіна він повернувся в 1932 р. зі ступенем доктора політичних наук. За п'ять років переїхав до Шанхая.

Важливу участь у виданні "Поклику України" брав Олександр Іванович Дроб'яжко (нар. 1891 р. у Харкові). Після закінчення школи в 1903 р. аж до 1918 р. працював садівником в Україні й на Кавказі, у тому числі на садівничому підприємстві А.К. Горке у Харкові. Коли до влади прийшли більшовики, Дроб'яжко виступив проти них, за що був засуджений, але спромігся втекти до Маньчжурії. З 1920 р. по 1928 р. жив у Тяньцзіні, де мав власну квіткову крамницю. Тут він знову захопився садівництвом і облаштовував різноманітні парки. У 1939 р. тяньцзінський антикомінтерн обрав О.І. Дроб'яжка членом економічної секції. Після нетривалого перебування в Пекіні, Дроб'яжко з'являється в Шанхаї, де знову займається садівництвом і занурюється в суспільне життя.

За даними "Української громади", на початку 1930-х рр. в Шанхаї проживало близько 5 тис. українців. З різних причин в організації зареєструвалися далеко не всі з них: у 1933 р. вона нараховувала лише 48 членів, а в 1937 р. - 100. Треба відзначити, що в ті роки українці, як і представники інших народів, були змушені докладати всіх зусиль, аби забезпечити свої родини й мало думали про суспільне об'єднання.

Поволі українці увійшли до кола успішних комерсантів Шанхая. Їм належали фешенебельні ресторани (брати Ткаченки), крамниці й торговельно-промислові підприємства. Саме тоді з'явилася можливість провести перереєстрацію членів "Громади". Вона відбулася у грудні 1937 року. Організація придбала невелике приміщення для канцелярії, відкрила власну школу й театральний гурток. Багато хто того часу відзначав пожвавлення у проведенні різноманітних заходів.

Також українці організовували власні радіопередачі. У Харбіні та Шанхаї щонеділі між 14 та 15 годинами транслювалися регулярні передачі українською мовою - музика, новини й коментарі. Перед співвітчизниками часто виступали Милко, Світ, Дроб'яжко. Відповідальними за передачі були п. Квашненко й п. Тоцька.

Українські діячі взяли до уваги недоліки у своїй роботі й 31 грудня 1939 р. перетворили "Громаду" на Українську національну колонію (УНК). Метою цієї організації було "об'єднання, допомога й захист інтересів українців у Китаї, зокрема, у місті Шанхай". Українці обрали правління, Український представницький комітет (Ukrainian Reprehensive Comittee), який складався з голови, його заступника, секретаря, скарбника, трьох членів і ревізійної комісії. До складу УНК входили дійсні члени та члени-співробітники. Дійсними членами могли стати люди, старші за 18 років, здатні "бути гідними представниками українства у всіх випадках життя й підтримувати добре ім'я Української національної колонії". У члени-співробітники з правом дорадчого голосу приймали українців старших за 17 років. Існувала й молодіжна частина УНК, у якій перебували українці у віці 14-17 років. Охочий вступити до УНК подавав заяву й заповнював анкету. Кандидатуру обговорювали на загальних зборах, які були вищим органом, після чого прохання про вступ затверджували або ж відхиляли. Рішення приймали за участі понад 50% членів УНК.

У міру зміцнення фінансового стану українців у Китаї з'явилися можливості для висловлення своєї національної ідентичності. Діячі української спільноти змогли довести власними справами серйозність намірів. У цей час у Шанхаї діяв Російський емігрантський комітет (РЕК), який мав юридичне право на видачу посвідчень особистості. Українці вирішили, що також мають на це право й тому зареєстрували у китайської влади в Шанхаї, а також у Шанхайській муніципальній раді Український національний (емігрантський) комітет (Ukrainian Association in Shanghai). Усі установчі документи були відправлені для реєстрації в політичний відділ Шанхайської муніципальної поліції (ШМП). При цьому в листі було зазначено, що українці не згодні з тим, що їх зараховують до категорії "росіяни".

Діячі УНК розробили особливе посвідчення Українського національного комітету, для отримання якого потрібно було заповнити анкету, повідомивши повне ім'я, дату і місце народження, національність, релігію, професію й місце роботи, політичні зв'язки. Окрім детальних біографічних відомостей в анкеті були питання про час від'їзду з України, соціальний статус до 1917 року. Колишні військові вказували військове звання, а також відомості про дружину та дітей. До посвідчення приклеювалася фотографія.

"Шанхайська зоря" опублікувала звернення, в якому закликала українців зареєструватися: "Тим українцям-емігрантам, які не зареєструвалися до цього часу не внаслідок неспроможності, а через будь-які інші міркування, Український емігрантський комітет повідомляє, що в даний момент, коли вирішується доля європейських націй, у тому числі й української, не час для угруповань, всі українці-емігранти, незважаючи на приналежність до тієї або іншої політичної партії, повинні передусім усвідомити, що ВОНИ УКРАЇНЦІ (виділено у зверненні). Настане час, у цьому ми глибоко переконані, й українці-емігранти повернуться на свою Батьківщину - Україну, буде скликано всенародні установчі збори й тоді кожен матиме можливість вільно захищати свої погляди, свої політичні й соціальні ідеї".

Бюро поліції Шанхайського міського самоврядування розповсюдило оголошення, в якому запропонувало всім українцям, старшим за 18 років, надати в паспортний відділ посвідчення Українського національного комітету й документи, з якими українець прибув у Шанхай, на підставі яких буде видано реєстраційне свідоцтво. Одразу заповнили докладні анкети й зареєструвалися 164 людини. Переважно це були чоловіки, голови родин. При цьому виникли деякі проблеми з РЕКом, оскільки багато українців були зареєстровані в ньому також.

УНК 12 липня 1942 р. обрав нового голову - Микиту Трохимовича Квашненка (народився 14 вересня 1891 р. в Києві). Його заступником знову став І.І. Вонсович, а секретарем - Гаврило Федорович Тоцький. На цих зборах українці знову підтвердили, що метою їхньої організації є "національна, культурна й освітня допомога та діяльність".

Діячі УНК підкреслювали, що їхнє товариство "стоїть на варті засад визвольної боротьби українського народу й стежить за розвитком національної свідомості власних членів". З цією метою було організовано декілька відділів і бібліотеку. Регулярно проводилися вечори й молебні, читалися доповіді й лекції на різноманітні теми - від мистецтва до політики. Також підтримувалися тісні зв'язки з іншими іноземними спільнотами Шанхая. Шанхайські українці надавали - нехай і невелику - допомогу не лише співвітчизникам у Китаї, а й надсилали гроші до Європи й Америки.

Ступінь соціальної активності будь-якої спільноти залежить від наявності інтелектуальних сил: чим значніше представлена культурно-інтелектуальна еліта спільноти, тим більш активну позицію займають її члени. Характерною особливістю українських діячів було те, що всі вони за допомогою особистих контактів, суспільних інститутів і періодичної преси підтримували тісні зв'язки не лише один з одним, а й із китайською владою та Шанхайським муніципалітетом. Згодом це сприяло тому, що функціонування спільноти створило єдине суцільне поле української зарубіжної діаспори.

Суспільні функції російських та українських емігрантських спільнот, - благодійність, просвіта тощо, - залишалися найголовнішими. Існування закладів, що мали подібні цілі, хоча й розвивалися незалежно один від одного, переконує в тому, що протягом історії однакові причини призводять до однакових результатів і наслідків. Услід за росіянами українці почали влаштовувати різноманітні благодійні заходи. Так, великий успіх мав видовищний Український бал, що відбувся у престижному шанхайському "Астор Хаузі". Бал спромігся показати іноземним підприємцям і китайській еліті красу українського одягу, танців і пісень, надаючи уявлення про самобутність української культури.

Через низку причин, у тому числі політичних, діяльність українських спільнот переважно обмежувалася рамками культури в усіх її аспектах. Спроби створити в Китаї суто українську емігрантську партію були приречені на невдачу. Діячі російської еміграції всюди - як у Харбіні, так і в інших містах - були незадоволені діяльністю українських політичних груп. Це незадоволення призвело до певної ізольованості низки діячів, у тому числі й прибічників радикальної самостійності. Рядовий український емігрант усвідомлював себе поза політикою. Друга світова війна дещо сколихнула політичний процес, однак невдовзі він знову пішов на спад.

Культурні досягнення українців на Далекому Сході були набагато більш цінними й перевищували досягнення їхнього політичного життя. Барвисті театральні вистави, цікаві лекції про українські мистецтво й літературу прислужилися не лише українським емігрантам, а й китайцям. Багато українців пишалися тим, що далеко від Батьківщини вони змогли не лише примножити свої таланти, а й поділитися ними з навколишнім світом.

Обмеження більшості членів української діаспори вилилося в локальне культурне розмаїття, що створило основу самобутності української спільноти. Художня література, зокрема мемуаристика, образотворче мистецтво, музика, театр створювали у члена спільноти ірраціональне почуття України, що не лише деформувало пам'ять про минуле, а й перетворювалося на міфологічне сприйняття Батьківщини. Громадській думці більшості емігрантів-українців було притаманно багато надзвичайно емоційного, такого, що йшло від внутрішнього бажання якомога повніше зберегти у пам'яті минуле, знайти в ньому спосіб утечі від реалій боротьби за існування. Певним чином це призводило до деформації громадської діяльності. Варто зазначити, що певною мірою, це підтримувалося офіційною політикою Японії та Китаю, яка була характерною для періоду історичних катаклізмів: громадянська війна, міжусобні конфлікти в Китаї, китайсько-японська війна, окупація Північного Китаю, друга світова та холодна війни. У цих умовах було неможливо глибоко переосмислити причини своєї моральної поразки та вимушеного від'їзду в інші країни.

Ностальгія була однією з найбільш істотних причин моральної кризи у переважної більшості представників української спільноти. Подібне почуття народжувало у частини українців прагнення виправдати свої історичні помилки. Причини еміграції сприймалися ними доволі суб'єктивно й подекуди мали досить суперечливий характер. Замкненість, розчинення української спільноти серед місцевого населення, природний відхід із життя представників старшого покоління стали головними причинами остаточного зникнення громади в період, що розглядається (тобто у 30-40 рр.). Пізніше ностальгія стала основною причиною репатріації.

Аналіз діяльності української діаспори в Китаї, у тому числі її соціальної структури, являє собою доволі складну справу з точки зору різноманітних характеристик і строкатості подій, серед яких важко виявити дещо стале або типове. Так наприклад, формування ставлення до СРСР серед українських емігрантів у Китаї має декілька періодів. У 1930 р. вороже ставлення до радянської влади дещо пом'якшилося, оскільки потрібно було боротися за існування в новій країні, особливо під час переходу КСЗ під спільне китайсько-радянське керівництво. Під час японської окупації Північного Китаю ненависть до Радянської Росії зросла. При цьому жодної політичної роботи українці в Шанхаї не проводили, а лідери української спільноти намагалися "по мірі можливостей стримувати ті чи інші партійно-політичні прояви серед колонії". Напад Німеччини на СРСР змінив ситуацію. Для багатьох українців - колишніх військових, учасників Першої світової війни, які пам'ятали свою поразку - маятник хитнувся в інший бік: вони щиро бажали Радянському Союзу перемоги. Натомість інші представники української діаспори в Китаї з великим зацікавленням шукали повідомлення про те, як німці почали відкривати українські школи та видавати газети українською мовою в окупованих районах.

Незважаючи на низку зовнішніх відмінностей, національна спільнота вихідців із України не надто відрізнялася від загальної маси емігрантів із Росії. Українські, татарські та єврейські спільноти вважалися найбільшими після російських. Українська спільнота, якщо не враховувати її найбільш радикальної частини, не висувала гасел щодо відділення України від Росії. "Українці-емігранти повинні виконати свій обов'язок перед Батьківщиною - Україною та згуртуватися в єдину українську родину. Той же, хто не бажає виконати свій обов'язок, той не буде достойний повернутися в Україну".

При цьому деякі українці приймали громадянство Китаю, мали статус біженців, знаходилися на обліку в Бюро у справах російських емігрантів у Маньчжурії або в японської влади, реєструвалися в іноземних концесіях (наприклад у Шанхаї), іноді отримували радянське громадянство з метою зберегти або отримати роботу на КСЗ, утекти від переслідувань китайської або японської влади, записатися на репатріацію.

Криза ідентифікації була симптомом душевного розладу переважної більшості тих, хто поїхав з України під час або після громадянської війни. У процесі вивчення української діаспори найбільш цікавим вважається досвід соціальної трансформації тих особистостей, які змогли подолати внутрішній конфлікт і цілком поринути в емігрантську дійсність. При цьому надзвичайно цінними стають подробиці повсякденного життя таких людей. Аналіз деталей дає змогу відповісти на багато питань щодо асиміляції, яка врешті-решт призвела до розсіювання першої хвилі еміграції. У Китаї та Японії асиміляція була ускладнена, у країнах із європейською культурою - полегшена, хоча й незначно.

По-різному склалося життя діячів української діаспори у Китаї. У міру розсіювання ілюзій щодо можливості повернення на Батьківщину переважна більшість українців надавала перевагу переїзду в ті країни, де вже існували великі спільноти українців, а відтак, можливості збереження власної культури - у Канаду, США або Австралію. Так, чергову хвилю українських біженців із Китаю зумовило закінчення Другої світової війни.

Вонсович І.І., який приїхав до Сан-Франциско незадовго до Другої світової війни, брав участь у роботі Російського центру, намагався заснувати українську громадську організацію, друкував статті в газеті "Русская жизнь". Він помер 24 червня 1944 року.

Воблий Б.І. емігрував до Сполучених Штатів, мешкав у Нью-Йорку.

У 1949 р. І.В. Світ переїхав на Тайвань, пізніше жив у Нью-Йорку та Сієтлі, де й помер 8 березня 1989 року.

Вихідців із України відрізняла духовність, яка стала для них моральним виправданням життя в еміграції: спочатку в Китаї, пізніше - у США та інших країнах. Дехто з діячів отримав можливість повернутися до своїх антагоністичних настроїв і в суперечках із тими, хто висловлював примиренську позицію, висловлював ще більшу нетерпимість до радянського устрою. Це сприяло активізації суспільно-політичної діяльності українців у Канаді й США: розподіленню на партії та рухи, появі газет, журналів та іншої друкованої продукції. Багато хто з емігрантів до кінця днів відчував ностальгію за залишеною Україною. Відірвані від Батьківщини географічно, українці зберігали з нею духовний зв'язок. Аналіз діяльності української спільноти у вказаному регіоні свідчить нам про те, що українці поступово відходили до іншого світу, так і не зрадивши своїх культурних і духовних цінностей.

 Матеріал підготовлений на основі статті Сергія БУРДИЛЯКА (Генеральний консул України в Шанхаї (2009-2014))